Новини ЗМІ

Півзахисник "Руха": мрію грати в національній збірній

15:10, 12 лютого 2020

Півзахисник "Руху" Мар'ян Мисик, який повернувся з оренди у "Вересі", поговорив із клубною пресслужбою

Фото: fcrukh.com


Він міг стати скрипалем, але любов до футболу у ньому перемогла. В командах кепкували з його росту, поки він не брав м'яч до ніг та не показував, на що здатен. Півзахисник «Руху» Мар’ян Мисик у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру розполвів багато цікавого.

– Мар’яне, «Рух» на фінішній прямій першого тренувального збору. Наскільки продуктивно він для тебе проходить?

– Не можу сказати, що нам тренерський штаб дає надто великі навантаження. Поступового нас готують до наступних етапів зборів. Час летить дуже швидко, потрохи набираємо форму. За перших три-чотири дні ми продихалися і вже працювати було легше на тренуваннях.

– Під час контрольних спарингів з «Юністю» та «Прикарпаттям» ти грав на позиції правого вінгера, а у поєдинку з «Минаєм» – лівого захисника. У якому амплуа відчуваєш себе найкраще?

– Можу зіграти там, де потрібно тренерському штабу. Хочу приносити користь команді. Все ж позиція флангового вінгера – найбільш комфортна для мене, але неодноразово у кар’єрі доводилося діяти у центрі півзахисту. Втім, подобається зміщуватися з флангу та пробивати або віддавати гостру передачу, адже у мене робоча ліва нога.

– Вже в четвер, 13-го лютого, «Рух» на місяць летить в Туреччину на тренувальні збори. Наскільки психологічно важко тобі так довго бути без дому?

– По-справжньому важкий буде останній тиждень перебування в Туреччині, а перші два, гадаю, пролетять непомітно. Тим паче, там буде багато товариських ігор. З власного досвіду знаю, що в останні кілька днів набридає харчування, кожного дня одне й те саме, всі хлопці вже злі трохи один на одного, проявляється конкуренція. Втім, це наша робота, і я переконаний – все буде гаразд, адже в «Русі» дуже хороший колектив.

– Коли ти був юнаком, то в одному з інтерв’ю заявив: «Я мрію прославляти славне місто Радехів». Як гадаєш, тобі вдається втілювати мрію в життя?

– Гадаю, поступово виходить (Сміється). Прагну прославляти не лише Радехів, а й Львів і всю нашу область, але рідне місто найбільше. Я дуже радий, що зараз виступаю за «Рух» і маю можливість частіше бувати вдома.

– Як ти розпочинав грати футбол?

– Коли біля школи побудували маленьке поле із штучним покриттям, то одразу після уроків я летів туди й грав футбол, поки не темніло. Згодом трапилася взагалі дуже цікава історія. До мами завітала в гості подруга, яка працювала вчителькою музичної школи. Вона набирала собі в групу дітей і вмовила мене піти в музичну школу. Мені все подали в яскравих барвах, заохотили і записали на скрипку, але на заняття загалом я потрапив десь два-три рази. Майже щоразу по дорозі до музшколи я цю скрипку закидав у кущі та йшов собі на майданчик грати футбол.

Фото: fcrukh.com


– Що мама говорила, коли дізналася про це?

– Я одразу зрозумів, що скрипка – це не для мене. Так, мені подобалося співати, адже я завжди це любив робити, а от водити смичком не любив. Скрипку я щодня закидав у кущі (Сміється). Так тривало близько місяця. Згодом вчителька подзвонила до мами й запитала: «Де ваш Мар’янчик? Чому він не приходить на заняття?» Мама звичайно мені «виписала» добряче. Було неприємно, але з горем пополам я за рік закінчив відділення скрипки.

– Зараз міг би щось на скрипці зіграти?

– Звичайно, зіграв би легко, але скрипки немає (Сміється). Той музичний інструмент, який викидав у кущі, мені видавали в музичній школі.

– Після закінчення четвертого класу ти перебрався до Львова. Тебе запросили в дитячу команду «містян»?

– В Радехові завжди проводилися турніри між працівниками державних установ: поліціянти, медики, газовики та інші. Я був «шпиндюком», і щось там бігав між ними з м’ячем. Один чоловік, який працював у паспортному столі, помітив мене й запропонував старшому брату віддати мене до Львова на футбол. Брат мене повіз на стадіон «Сокіл», адже там було перше тренування у «Львові».

– Наскільки комфортними були умови прожиття?

– Було не все гладко. Я собі там посадив шлунок до того, що в мене виявили гастрит. Непростий був графік: вранці навчання, після обіду тренування, на якому повністю віддавалися, і після того в дев’ятій годинні вечора вихователька нас змушувала вчити уроки. Я ненавидів робити домашнє завдання з математики настільки, що аж плакав.

– Було бажання все кинути й повернутися додому?

– Перші три місяці у мене була депресія. Я плакав, дзвонив рідним і казав: «Заберіть мене, футбол грати мені подобається, але навчання вбивало. Крізь призму років можу лише подякувати батькам, що мене залишили. Все ж через три місяці мені було набагато легше.

– У вас була дуже хороша команда у «Львові»…

– Наш тренер Роман Ростиславович Марич багато чому нас навчив. За це я йому дуже дякую. Справді, в нас була «атомна» команда: Юрій Копина, Юрій та Віталій Кудрики, Юра Бердей. Ми двічі їздили на фінальні пульки чемпіонату України. Перший рік зайняли сьоме місце, наступного – п’яте, але там збиралися найсильніші команди зі всієї України: «Шахтар», «Динамо», «Металіст»… З ними було дуже цікаво грати. Проти нас тоді грав Зінченко, Коваленко, Бєсєдін. Віктор вже тоді виділявся. Він був габаритнішим за інших, брав м’яч і всіх обводив. Я йому був по пояс.

– Ти міг тоді собі уявити, що через кілька років будеш грати з Юрієм Копиною за «Рух»?

– От чесне слово, ніяк не міг собі це уявити, але я дуже радий, що все так склалося. Я Юрія дуже давно знаю, він класна людина.

– Що ти робив для того, щоб вирости та окріпнути?

– В донецькому «Металурзі» був реабілітолог, ми його називали «дядя», з яким я кожного дня працював. Він заставляв мене висіти на поперечині. В той час я жодного разу не міг підтягнутися на поперечині, а згодом вже легко міг виконати вправу двадцять разів. За півроку я вже трохи окріп і виріс.

– Всю дитячу школу ти пройшов із «Львовом». Як далі з’явився варіант з донецьким «Металургом»?

– Роман Марич мені сказав, що є варіант поїхати в Донецьк на перегляд. Спершу спробував потрапити у «Шахтар», де були всі зірки. Тренував їх Валерій Кривенцов. Я з Олегом Кудриком там тиждень потренувався: Олега залишили, а мені сказали, що передзвонять. Але далі від них не приходило жодної звістки і я поїхав на перегляд у «Металург». В команду U-19 набирали хлопців 1995-го року народження, а я був на рік молодшим.

Фото: fcrukh.com


– Як батьки відреагували на звістку, що ти поїдеш за тисячу кілометрів від дому в Донецьк?

– Моя сім’я сильно за мене хвилювалися. Бабуся говорила: «Мар’янчик, там трохи інші люди, будуть тебе ображати». Я коли приїхав, то мені було незвично, адже усі спілкувалися російською мовою. Некомфортно себе почував. Я коли приходив в магазин і просив батончик, то мене продавці не розуміли, а, можливо, не хотіли розуміти. За весь час перебування в Донецьку я жодного разу не переходив на російську мову. Це не було принциповим питанням для мене, але не я хотів, щоб з мене кепкували за акцент тощо. Зрештою, я живу в Україні. Як можна не розуміти рідної мови?

– Починаючи з 18-ти років, ти виступав за юнацькі та молодіжні збірні України. Що відчував, коли одягав футболку національної команди?

– Завжди буду пам’ятати свій дебют за збірну, адже забив у першому ж матчі. Це був товариський поєдинок проти збірної Азербайджану, в якому я відправив м’ячв дев’ятку. Пам’ятаю, Лучкевич мені асистував. В нас була дуже хороша збірна: Коваленко, Зінченко, Зотько, Бєсєдін, Матвієнко, Вачіберадзе. Тренував тоді нас Олександр Головко, якого я вважаю сильним коучем. Він дуже розумна та мудра людина. З ним можна було поговорити тет-а-тет на всілякі теми. Приємно було працювати. Перший виклик був особливим, була приємна ейфорія, а згодом виступи за збірну стали звичною справою.

– Міг собі уявити, що Зінченко стане чемпіоном Англії у складі «Манчестер Сіті»?

– Насправді, це не було для мене великим шоком. З ним приємно грати футбол. Він спиною може віддати класну передачу, адже це топ-футболіст. Він може не бачити партнера по команді, але інтуїтивно віддасть передачу туди, куди потрібно.

– У сезоні 2014/15 років ви не дограли два тури в чемпіонаті України серед дублерів. Вас відправили додому…

– В мене ще був такий вік, що я дуже близько та емоційно все сприймав до серця. Приїхав у Радехів і вже там почував себе комфортно. Згодом нас зібрали вже в Києві.  За деякий час клуб повністю перебазувався до столиці.

– За основну команду «Металурга» тоді виступали гравці дуже хорошого рівня. Коли тебе взяли на збори в Туреччину, не загубився серед них?

– Справді, основна команда тоді була бомбезна. Я отримував задоволення від тренувань з такими гравцями, як Жуніор Мораес, Джордже Лазич, В’ячеслав Чечер, Микола Морозюк, Василь Прийма, Олександр Бандура, Юрій Паньків. Пам’ятаю, мені дуже подобалася гра Лазича, адже він так міг закрутити візаві на полі, що той не знав, куди бігти і що робити. Мене дуже підтримував Микола Морозюк, адже він з Червонограду, відтак, ми одразу порозумілися. Так, не обходилося без того, що потрібно десь було сітку з м’ячами понести, але тоді я кайфував від футболу.

– Ти в кімнаті жив з Олександром Бандурою, який от нещодавно приєднався до «Руху». Сашко не ображав тебе?

– Навпаки, Бандура мені у всьому допомагав, адже він старший, досвідченіший. Дякую йому за підтримку в ті роки.  

– Часта зміна тренерів впливала на тебе?

– При Володимирі Мазярі, Еріку ван дер Меєрі, Юпі Галлу, Леоніду Кучуку я не мав багато ігрової практики. Єдине пам’ятаю, що зробив корисне, то віддав гольову передачу на  Карі-Карі. Зі всіх можу виділити Леоніда Кучука. Він багато чому мене навчив. В нього була своя філософія, своє бачення футболу. Це тренер, який давав результат. «Сталь» багато програвала і коли він прийшов, то команда кілька матчів поспіль лише перемагала. Йому тоді ще допомагав Юрій Бакалов.  

– Ти перебував у складі "Ворскли" в історичний для них період. Разом з командою їздив на ігри Ліги Європи, а перший поєдинок у групі ви грали на виїзді проти лондонського «Арсеналу». Які враження від візиту на «Емірейтс»?

– У «Ворсклі» була дуже велика конкуренція в той час. Але в Лондон полетіли майже всі, адже не кожного дня випадає така можливість завітати на виїзд до лондонського «Арсеналу». Мені пощастило, адже я опинився у заявці на матч. Насправді, потрапив, немов в інший світ: круті вболівальники, компактний футбол, шалені емоції. На розминці ми пробіглися по газону і у мене пробігли мурашки по тілу. Цей момент запам’ятаю надовго. Я колись дуже любив дивитися, як Месут Езіл грав за «Реал», а в той день він проходив біля мене у футболці «Арсеналу». Месут виходив на заміну і я зауважив, що він вийшов на поле без щитків. Уявляєте? Все ж на полі він великий майстер. У нього мінімум дотиків, все виконує швидко, чудово бачить поле. Він нам ще гол забив. Ми поступилися 2:4, але як-не-як двічі розписалися у воротах «Арсеналу»: забив В’ячеслав Шарпар і Володимир Чеснаков. Зараз я згадую ту поїздку на «Емірейтс», як сон.

– В Езіла не просив афтограф?

– В Езіла, до речі, Кулач забрав футболку ігрову. Я собі її лише сфотографував. У Мхітаряна наші хлопці просили футболки, то він багато роздавав їх, пачками виносив.

– Загалом у груповому етапі ви лише перемогли «Карабах» на виїзді, а в усіх решта матчах поступилися…

– Ще була дуже прикра поразка від «Спортинга». Ми перемагали з рахунком 1:0 і за п’ять хвилин до фінального свистка двічі пропустили. Усі були в розпачі. Звичайно, рівень команд у Лізі Європи – дуже хороший.

– Попри те, що ти так і не зіграв у жодному матчі певний досвід для себе здобув?

– Так, адже біля поля я відчував ті швидкості, які були під час гри, перейнявся тією атмосферою, зарядився емоціями. Прагну постійно виступати у єврокубках. Найголовніше – це грати, а не сидіти на лаві для запасних, тому зараз мені немає чим сильно вихвалятися. Ще є багато над чим працювати.

 – За основну команду «Ворскли» ти грав не часто. Як тримав себе в ігровому тонусі?

– Я сам просився в головного тренера, щоб грати за дублерів, адже я хотів відбігати усі 90 хвилин на полі. Це дуже важливо, щоб підтримувати ігровий тонус. За дубль я забив кілька голів.

– Минулого року ти перейшов у «Рух». Довго роздумував над пропозицією «жовто-чорних»?

– Я завжди стежив за виступами «Руху». Ще з дитинства з «Львовом» брали участь у різних турнірах у Винниках. Та й останні роки слідкував за матчами «жовто-чорних». До мене подзвонив спортивний директор клубу Володимир Лапіцький і запросив в команду. Я був дуже радий такій пропозиції, не роздумував ні секунди, а одразу погодився. Потрібно було лише забрати документи з «Ворскли», владнати усі паперові питання. Полтава – це хороше місто, але Львів для мене – особливий. Я був і в Донецьку, і в Києві, і в Полтаві, але завжди хотів повернутися додому.

– Чому після переходу в «Рух» ти через короткий проміжок часу відправився в оренду у «Верес»?

– Проблем з адаптацією в мене не було жодних, адже багатьох хлопців я знав: Юрія Копину, Юрія Климчука, Ігоря Дуця та й з іншими гравцями були знайомі, адже футбольний світ – дуже тісний. Справа в іншому – в той час у мене в голові були дурниці, про які не хочу говорити, а футбол був для мене не на першому місці. Я трохи не тим займався, тому й відправився в оренду. Дякую Леоніду Кучуку, що дав мені такий урок. Я його засвоїв. Та й тримісячна оренда у «Вересі» пішла мені лише на користь. У Рівному я отримував стабільну ігрову практику, а це надзвичайно важливо.

Фото: fcrukh.com


– Зараз футбол для тебе в пріоритеті?

– Так, я багато вже кому подякував за допомогу, але слова подяки – це одне, потрібно доводити все своєю грою на полі. Зараз для мене футбол – на першому місці. З «Рухом» хочеться досягати найвищих цілей.

– Яку літературу любить читати Мар’ян Мисик?

– Мені подобається більше не художня література, а автобіографічна. З останнього, що прочитав, рекомендую друзям «Я – Златан» – про Ібрагімовича, а також «Менеджмент у стилі «Манчестер Юнайтед» – про Алекса Фергюсона.

– Насамкінець, про що ти мрієш?

– Прагну розвиватися у футболі. Моя мрія – грати за головну команду країни. Якщо багато працювати, то все реально. І звичайно прагну з «Рухом» вийти у Прем’єр-Лігу. Робитиму для цього все можливе.

 

Пресслужба ПФЛ за матеріалами fcrukh.com




ТЕГИ: РУХ, МИСИК
Група Соц сети Група Соц сети Група Соц сети Магазин Вгору Вгору