— Ви неодноразово казали, що Інгулець — це проєкт для душі. Клуб має більш як десятирічну історію, та й ви у футболу вже досить довгий час (якщо згадати Десну). Чи змінилося ваше ставлення до клубу, зважаючи на великий досвід? Ви все ще продовжуєте отримувати ті позитивні емоції, які несе футбол?

— Якщо ти любиш справу якою займаєшся, то завжди будеш це любити. Я не знаю справжніх чоловіків, які можуть щось розлюбити. Необхідно все робити від душі, або взагалі не варто цим займатися. Якби не любив футбол, то це була б іграшка на два дні і вона вже б давно закінчилася. Для мене футбол це серйозний проект на рівні з іншим моїм бізнесом. На жаль, через дії арбітрів іноді зникає бажання продовжувати займатися футболом. Іноді думаю, а навіщо я цим займаюся, якщо одна людина може всі твої старання перекреслити? За весь час можу назвати одну помилку арбітрів на користь Інгульця. Того арбітра вже пожиттєво відсторонили  від футболу.

— Олександре Григоровичу, ваша мрія - бачити "Інгулець" у єврокубках ще актуальна?

— Ця мрія ще залишається, але з кожним наступним днем вона стає недосяжною. Я ніколи не жалкую гроші на футбол. Я єдина людина, яка в селі на 7000 жителів збудувала стадіон кошторисом в 4 мільйони євро. А нам і до сьогоднішнього дня не дозволяють на ньому грати. Чи потрібен нашим функціонерам футбол в Україні? Іноді починаєш замислюватися над цим питанням.  На ці шалені гроші я міг купити собі маєтків закордоном і всього іншого, але я це все роблю для українців, для свого рідного селища. Я роблю це все за покликом душі. Багато хто цього не цінує.

• Що наразі є більшою перепоною: фінанси, інфраструктура чи менталітет та кваліфікація гравців?

— Кваліфіковані гравці це не дорога до єврокубків. Насамперед важливо розвивати молодих гравців. Хочу відзначити Григорія Козловського, який є прикладом того як необхідно рухатися до єврокубків. Необхідно вкладати кошти у власну молодь, розвивати молодих гравців щоб вони виходили на новий рівень. На основі власних вихованців можна створити боєздатну команду. Коли у футболістів є велике бажання, то саме тоді можна досягнути результату. Кваліфіковані гравці чекають на зарплату, а молодь має амбіції прогресувати і досягати результату.

— Будівництво стадіону в Петровому вже стало легендою. Яке воно відчуття, коли будуєш «Донбас Арену» в мініатюрі за власні кошти в селищі?

— Іноді немає бажання нічим займатися, а коли виходиш на стадіон, то отримує заряд позитивних емоцій, вдихаєш свіже повітря. Є відчуття гордості за те, що вдалося побудувати таку арену за власні кошти.  У мене постійно люди похилого віку запитують коли можна буде побачити матч улюбленої команди на новому стадіоні…  Таке очікування жителів Петрового надихає і мотивує. Це мені не дає зупинятися. Хочеться побачити заповнені трибуни на новому стадіоні. Буду рухатися до своєї мети.

— Який трансфер у вашому житті був найбільш "валідольним"? Чи було таке, що ви особисто переконували гравця підписати контракт за столом у Петровому?

— Насамперед варто згадати трансфер Смолякова, який нікому не був потрібен. Ним вже не цікавилися у Дніпрі. У нього була велика мотивація грати, прогресувати. Його навіть не цікавила зарплата, а було велике бажання проявити себе. Це був перший випадок, коли гравець вмовляв мене підписати з ним контракт. Потім ми його продали в Полісся. Після Полісся він перейшов до клубу з США і з цього трансферу 20% належать Інгульцю. У футбол грають три категорії людей: з футбольним інтелектом, з великим бажанням, а також з реактивною швидкістю. Смоляков за рахунок великого бажання проявив себе тоді, коли в нього ніхто не вирів і всі відмовилися.

Також варто згадати Лупашка, який після звільнення Лавриненка сам попросився очолити команду. Він був впевнений у своїх силах. Своєю роботою Лупашку довів те, що він кваліфікований тренер. Якщо у тебе є бажання, то можна підкорити будь які вершини.

— Коли Інгулець пройшов Зорю у півфіналі, про що ви подумали першим: про преміальні для хлопців чи про те, що тепер ви на відстані витягнутої руки до єврокубків?

— Про преміальні тоді ніхто навіть не думав. Просто не міг повірити у те, що команда досягнула такої вершили. Клуб із маленького села всім довів, що може конкурувати з іменитими суперниками. Вихід до фіналу – це неймовірне досягнення Інгульця про яке завжди всі пам’ятатимуть. Інгулець – єдиний представник Першої ліги, який пробився до фіналу Кубка. Цим фіналом ми увійшли до історії. Напевно ці емоції нам завадили продемонструвати свої найкращі якості у фіналі, адже вже відчували себе героями. Вже ніхто не зможе перевершити досягнення нашого клубу. Його можна лише повторити.

— Чи правда, що після виходу у фінал вам дзвонили президенти інших клубів з питаннями «Як ви це зробили?». Хто привітав першим?

— Не очікував привітання від президента Полісся Геннадія Буткевича. Тоді ще про житомирський клуб ніхто не знав. Ми тоді ще не були знайомими з Буткевичем. Він сказав, що я вже разом зі своїм клубом увійшов до історії українського футболу і це вже ніхто не зможе перевершити. Він мене привітав з цим досягненням і це було дуже неочікувано.

— Чи вважаєте ви той фінал Кубка проти Шахтаря найвищою точкою в історії клубу, чи головні перемоги «Інгульця» ще попереду…

— Якщо не віриш у підкорення нових ще більших вершин, то навіщо тоді займатися футболом? Будемо рухатися вперед і ще більше прославляти Інгулець.

— Колишні тренери Інгульця зараз затребувані в УПЛ. Вам це приємно чи додає головного болю, коли втрачаєте кваліфікованих спеціалістів?

— Я ніколи не перешкоджаю розвитку наших тренерів. Вони молоді і можуть досягнути найвищих вершин. Я можу взяти іншого молодого спеціаліста, який заявить про себе на всю Україну. Я вмію знайти підходи до молодих тренерів.

— На вашу думку, які до цього нікому невідомі гравці розкрилися саме в Інгульці?

— Варто згадати Віталія Фарасєєнка, який дуже вдало відіграв першу частину сезону. Хтось до Інгульця знав про цього футболіста? У Буковині він навіть до стартового складу не потрапляв. А у нас став найкращим бомбардиром Першої ліги за півріччя.

Також хочеться згадати про Євгена Запорожця, в якого є футбольний інтелект. Це дуже розумний футболіст, який з нами пройшов шлях від аматорів.

— Як ви ставитеся до футбольних агентів? Чи є у вас свій 'чорний список' посередників, з якими ви ніколи не сядете за стіл переговорів?

— Чорного списку немає, але до всіх агентів ставлюся негативно. Наприклад, нещодавно був готовий підписувати 18-річного перспективного хлопця, але агент на перше місце ставив свої особисті інтереси. На жаль, багатьох футболістів загубили саме агенти, але є і позитивні кейси.

— Чи плануєте ви зараз запрошувати іноземців, чи в нинішніх умовах ставка лише на своїх?

— Я запрошую всіх, але має бути велике бажання грати за Інгулець. Мені необхідні футболісти, в яких будуть горіти очі, а не ті які лише на зарплату очікують. Вважаю, що з молоддю можна сформувати боєздатну команду.

— Ваш син вже стукається у двері першої команди. Як ви оціните його прогрес? Чи важко вам залишатися об’єктивним, коли мова йде про його місце в основі?

— Він є у списку команди, але футболом не буде займатися. З нього футболіста не буде. Після трансферу Смолякова розмовляв з Шаблієм про молодих футболістів. Я йому пропонував брати молодих гравців, вирощувати їх у клубі і потім продавати - звичайний футбольний бізнес. Але цю розмову почула моя дружина і запитала: «Нашим сином будуть торгувати, наче він якийсь товар?» І після цього заборонила сину грати в футбол на високому рівні. Після цієї розмови у нього самого відпало бажання грати. Хлопець вчиться, працює. Він займається футболом вже у ролі менеджера і вже зараз активно допомагає покращувати побут наших футболістів.

- Яким бачите Інгулець через 5-10 років?

— Зараз навіть немає бажання про щось мріяти, адже в країні війна. Сподіваємося що все буде добре, але щось планувати складно. Головне, щоб якомога швидше завершилася війна і тоді будемо щось планувати.

- Що б побажали вашим колегам на честь 30-річчя ПФЛ?

— До ПФЛ у мене немає претензій. При всіх керівниках цієї організації ставлення було нормальне. Вони роблять все для того, щоб футбол в Україні розвивався. Результати в Кубку України цього сезону – це велике досягнення ПФЛ. Заслуга ПФЛ в тому, що вони надають можливість грати клубам на своїх стадіонах. Дякую ПФЛ за те, що вони розвивають футбол в Україні. Колегам бажаю терпіння, наснаги і віри в український футбол. Необхідно з розумінням ставитися до всього.